День пам’яті: Травень 11(24)
Священномученик архієпископ Олександр (Петровський) народився 23 серпня 1851 в м. Луцьку Волинської губернії в родині диякона. Закінчив 4 класи Волинської Духовної Семінарії, служив учителем народної школи. Рано втративши батьків, вів розсіяне життя.
Одного разу уві сні йому з’явилася покійна мати і сказала: «Залишай це життя і йди в монастир». Це видіння так вплинуло на молодого чоловіка, що він різко змінив спосіб життя і, дійсно, прийняв чернечий постриг у Москві, в Донському, на честь ікони Божої Матері, монастирі. Це сталося в 1900 році. Незабаром був висвячений у сан ієромонаха і призначений намісником Донського монастиря з возведенням у сан архімандрита.
З 1903 року він економ і скарбник Туркестанського архієрейського будинку, член Туркестанської вчительського ради, консисторії й імператорського Палестинського товариства. У 1906 році призначений скарбником Жировицького Успенського монастиря, в 1910 році переведений настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря.
У 1911 році після прославлення святителя Іоасафа Бєлгородського отець Олександр організував хресний хід з Лубенського монастиря в Білгород, в якому брало участь кілька сотень людей.
У грудні 1917 року щойно обраний на Всеросійському Помісному Соборі Руської Православної Церкви Святіший Патріарх Тихон призначив архімандрита Олександра настоятелем Свято-Успенського Псково-Печерського монастиря. У своїх проповідях він відкрито засуджував більшовиків і після відходу німецьких військ покинув обитель.
З 1919 року він настоятель скитської церкви колишнього Козельщанського Різдва Богородиці жіночого монастиря Полтавської губернії. Обитель була тоді багатолюдною і багатою. Був там прекрасний храм, друкарня, іконописна майстерня. Служило там, знайшовши притулок після закриття церков, дванадцять священиків.
«Забути не можна, – пише свідок, – як вони співали акафіст Живоносному Гробу. Потужним хором лунав приспів: Радуйся, Живоносний Гробе, з нього ж Христос Воскрес. Були між ними чудові люди – подвижники, співаки, проповідники».
Коли стало дуже важко монастирю від всякого роду репресій, частина сестер – до п’ятдесяти чоловік, перемістилися за річку Псел, де утворився скит. Духівником його і став отець Олександр. Він мав чудовий тенор, любив спів і вмів надихнути народ на загальний спів. «Співайте всі!» – Звертався архімандрит Олександр до народу, – і вся маса молільників підхоплювала всі основні молитвослів’я Всеношного бдіння або Літургії. Служба відбувалася ревно, за уставом, всеношна тяглася не менш чотирьох годин – і проходила з величезним піднесенням.
Закрито було Козельщанський монастир і всі храми поблизу. Старості одного з них вдавалося деякий час з великими труднощами відстоювати скит, і туди збиралася маса народу з усієї округи. Але в 1932 році і скит був також закритий.
Отець Олександр поїхав до Києва і 30 жовтня 1932 був хіротонізований на єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії, а 25 серпня 1933 призначений єпископом Вінницьким.
У 1934 році був членом Тимчасового Патріаршого Священного Синоду при Заступникові Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського), з 20 травня 1937 призначений архієпископом Харківським.
До цього часу в Харкові діяв усього лише один храм Канонічної Православної Церкви – на честь святителя Миколая. Єдиний не тільки в Харкові, а й по всій Харківській єпархії (всі інші храми були насильницьким чином зайняті обновленцами і самосвятами, старанням яких священнослужителі, віддані Канонічної Церкви, були репресовані і більшість з них винищені).
Владика Олександр швидко придбав загальну любов. Був він людиною незвичайно живою, товариською, ласкавою, а разом з тим умів стійкість свою поєднувати з дивною витримкою, яка виявлялася в усьому. У цьому храмі владика Олександр постійно священнодіяв і своїм архіпастирським ревним словом зігрівав і зміцнював боголюбивий православний народ стояти на смерть за чистоту Православ’я.
Церква була на околиці, і народ міг збиратися туди без особливого побоювання. Збиралися звідусіль.
Представники влади запропонували архієпископу Олександру поділити храм з обновленцями, щоб в одну неділю служив архієпископ Олександр з православним кліром, в іншу – обновленці. Паства була категорично проти обновленцев, і, щоб уникнути зіткнення, владика Олександр запропонував поділити храм: віддати обновленцам одну з його прибудов, за умови, що вона буде відділена стіною. Через два тижні стіна була споруджена.
В обновленському храмі майже нікого не було, зате православний відвідувало стільки народу, що причащання продовжувалося по кілька годин. Сповідь, звичайно, була спільною – при величезній кількості сповідників. Закінчувалося причащання в 17:00, – і треба було до вечірні вчинити кілька десятків хрещень: вісімдесят, дев’яносто, а то й до ста двадцяти. Приїжджали люди з далеких місць і терпляче простоювали довгі служби.
А яке піднесення панувало – передати не можна, який спів – забути не можна. Владика вмів надихати спів від усього серця. Радіючи при богослужінні, церковному співі, владика Олександр умів передати свою любов парафіянам. Під час співу єктеній: “Подай, Господи” – владика говорив: “Та ви й у людини не станете так просити, щоб вона подала, хіба так холодно просять? Співайте всі!”.
Як для багатьох православних єрархів того часу, настав день і для владики Олександра засвідчити свою вірність Христу і Його святій Церкві мученицьким сповідництвом.
28 липня 1938 архієпископ Олександр був заарештований НКВС по Харківській області за підозрою в контрреволюційній пропаганді та агітації, нібито будучи учасником антирадянської церковної організації, а також звинувачувався в шпигунстві на користь Польщі.
17 червня 1939 військовим трибуналом Харківського військового округу Владика Олександр був засуджений до 10 років ув’язнення.
5 січня 1940 року вирок був скасований, і справа була повернута на дорозслідування, але в травні того ж року владика Олександр помер у тюремній лікарні. Про його страждання в тюремних катівнях і про мученицьку кончину лише одному Богу відомо.
Наступного дня в міський судово-медичний морг було доставлено тіло літнього чоловіка з документом, в якому було вказано прізвище Петровський, з розпорядженням поховати.
Незабаром, однак, була отримана вказівка повернути тіло у в’язницю. Працівник моргу, що служив іподияконом у владики Олександра, і сторож, що згодом став священиком, відразу впізнали владику; до в’язниці були відправлені останки іншої людини з документами архієпископа, а тіло владики Олександра було вивезено з моргу.
Вночі ченці і близькі шанувальники одягнули його в архієрейські ризи, здійснили відспівування і з благоговінням поховали на Залютинському кладовищі міста Харкова осторонь від загального місця поховання, позначивши могилу особливим знаком.
У добрій пам’яті православного харківського народу архієпископ Олександр залишився ревним архіпастирем і захисником Святої Канонічної Православної Церкви, який перебував невпинно в молитовному подвигу і клопотанні перед Богом за порятунок Святого Православ’я.
У 1991 році архієпископ Олександр реабілітований.
22 червня 1993 рішенням Синоду Української Православної Церкви прославлений як місцевошанований святий Харківської єпархії; Архієрейським Собором Руської Православної Церкви 2000 року зарахований до лику загальноросійських святих. Мощі перенесені до Свято-Благовіщенського Собору міста Харкова і встановлені на особливому місці, для молитовного поклоніння боголюбивого православного народу Харківщини, який з глибоким благоговінням шанує свого Небесного покровителя, поряд зі святими мощами Святителя Афанасія Царгородського і Лубенського Чудотворця та Святителя Мелетія Архієпископа Харківського і Охтирського.
Переглядів: 122