У кожної православної людини є священник, на якого хочеться рівнятися; священник, у якого питають поради, в якого сповідаються. Священник, якого хочеться слухати і у нього вчитися жити. Адже священник – це людина вибрана Бога. Не буває серед священнослужителів людей випадкових, усі вони обрані для несення цього особливого хреста Господом.
Саме таким священником, який став духовним Батьком не одного покоління людей, був видатний клірик Волинської єпархії Української Православної Церкви, багаторічний ректор Волинської духовної семінарії протоієрей Петро Влодек.
Це людина, розповісти про яку завжди буде мало часу. Його біографія наповнена особливими подіями, які переживало суспільство і Церква у минулому столітті. Отець Петро пройшов Другу світову війну, прийняв сан священника у часи радянського безбожництва, тричі призначався ректорами Волинської і Київської духовних семінарій у важкі часи, коли духовну освіту треба було тільки відновлювати.
Вимогливий, але завжди справедливий, суворий, але спокійний, дуже освідчений і при тому постійно навчався чомусь новому, безмежно ерудований, міг підтримати розмову на будь-яку тему – не лише богослів’я, а й фізика, хімія, філологія чи історія. Це все опис однієї людини – Людини з великої літери, якою і був отець Петро Влодек.
Цими та іншими спогадами до 100-ої річниці з дня його народження ділилися у вівторок, 17 грудня 2024 року, у Волинській духовній семінарії дослідники його біографії, студенти, родина та духовні діти.
Вечір, присвячений пам’яті видатного священника, відбувся у стінах однієї з навчальних аудиторій ВДС. Модератор заходу та дослідник історії семінарії протоієрей Олександр Федчук відшукав унікальні кадри прижиттєвого інтерв’ю з отцем Петром Влодеком, на яких сам батюшка розповів про своє народження, пережиту війну, становлення як священника, а також про відродження духовних семінарій в Україні та релігійного життя українських емігрантів за кордоном.
Дивитися ці карди, направду, без сліз ніхто не міг. Адже здавалося, що навіть через роки після своєї смерті є змога знову почути і побачити отця Петра наживо…
Декілька слів з біографії: отець Петро Влодек народився 10 січня 1924 року в селі Оженин Острозького району Рівненської області у сім’ї вчителя. Батьки були набожні і виховували своїх п’ятьох дітей у любові до Бога. Тож не дивно, що відвідуючи храм з дитинства, згодом майбутній священник вступив на пастирські курси при Почаївській Лаврі.
Про роки дитинства отець Петро свого часу пригадував, що не лише вдома він виховувався духовно. Таким був настрій і у суспільстві. У дореволюційні часи щонеділі все село ходило до храму, окрім того у дні посту ніде не чути було жодних вечорниць, адже люди знали і щиро вірили, що піст – це не лише про стримання у їжі.
Згодом з наближенням фронту у 1943 році вийшов наказ німецького військового командування вивезти усіх студентів на примусові роботи до Німеччини, тому хлопців з Почаєва розпустили. Петро Влодек переписав у старшокурсників усі конспекти, продовжив навчання вдома й успішно склав екзамени на право священства.
На Водохреще 19 січня 1944 року в село увійшли радянські війська, а 20-річного юнака мобілізували на фронт.
Про це період згодом батюшка розповідав дуже мало. Єдине, про що завжди молився і просив, аби ніколи знову не трапилося війни… Не знав тоді ще отець Петро, що через роки його внуку теж доведеться взяти до рук зброю та захищати свою країну.
Зі слів доньки священника, яка цього вечора не могла не поділитися спогадами про батька, Галини Шаварової, отець Петро тричі стикався на фронті зі смертю. Та щоразу траплялося так, що випадкова зустріч чи нав’язлива думка, до якої дослухався, рятували йому життя. Свого часу вже студентам священник розповідав, що на фронті він щодня молився, молилася щодня і його мама.
Так він пройшов пішки усю східну Європу, дійшов до Берліна, брав участь в історичній зустрічі на Ельбі. А коли повернувся з війни живим та неушкодженим, вирішив, що присвятить своє життя Богові.
“Знаєте, коли вже тато і мама були старенькі, переважно залишалися вдома, я мала необережність сказати, що ось прийшов час, коли тато може приділити більше часу мамі. Чомусь постійно здавалося, що їй якраз дуже не вистачало його уваги. Постійно як не служби, то семінарія, як не навчання, то викладання. Але і тоді тато відповів, що він присвятив своє життя Богові, тож до останніх днів буде вірним цьому покладеному на нього послухові”, – сказала донька священника пані Галина.
З біографії отця Петра відомо, що до Волинської духовної семінарії він вступив у 1946 році одразу на 3-ій курс. Тож уже через два роки продовжив навчання у Московській духовній академії, яку закінчив у 1952 році кандидатом богослов’я. Опісля був направлений у Волинську духовну семінарію викладачем церковної історії.
22 січня 1953 року Петро Влодек обвінчався у Свято-Димитрівській церкві села Красносілля Рівненської області з дівчиною з рідного села, з якою разом виросли і ходили до храму, Ольгою Березицькою. Вінчання відбулось пізно ввечері, лише при двох свідках. Офіційно оформити шлюб молоде подружжя змогло лише через півроку, коли пані Ольга закінчила навчання у Львівському медінституті. Адже у ті часу одруження з викладачем семінарії навряд чи дозволило б їй успішно завершити навчання.
25 лютого 1956 року єпископом Волинським і Рівненським Палладієм Петро Влодек був рукопокладений у сан диякона, а наступного дня – у священника.
Відтоді, почався важкий і тернистий шлях на священницькій ниві. Радянська влада закривала храми, всіма силами намагалася закрити духовні навчальні заклади. Усе для того, аби “по телевізору показати останнього попа”.
Під тиском влади у 1964 році Волинська духовна семінарія була «приєднана до Одеської». Отець Петро пізніше згадував: «Ці роки були найстрашнішими у моєму житті. Я просто висох, знайомі казали: «ти схожий на ’’чахоточного’’». Проблеми зі здоров’ям давалися взнаки ще десятки років потому.
У серпні 1964 року єпископ Волинський і Рівненський Мефодій призначив протоієрея Петра Влодека настоятелем Свято-Троїцького собору в Луцьку.
А вже у 1970 році протоієрей Петро був відряджений до Берліну і призначений ключарем Свято-Воскресенського кафедрального собору у Західному Берліні, а також завідувачем канцелярії Середньоєвропейського Екзархату.
Про роки за кордоном сам отець Петро розповів, що це були дуже цікаві і порівняно легкі часи. Адже не було гонінь, жодних утисків. З проблем – лише мовний бар’єр. Але любов до навчання допомогла і тут. З часом отець Петро не тільки промовляв німецькі слова молитви, але і думкою молився німецькою.
З 1977 по 1979 роки отець Петро повернувся на Батьківщину та був призначений керуючим справами Українського екзархату та настоятелем Свято-Володимирського кафедрального собору у Києві.
У 1979 році отець Петро з матушкою вирушив у Канаду. Там душпастир опікувався шістьма парафіями навколо Едмонтону (провінція Альберта). Цей регіон був найбільш густо заселений вихідцями із Західної України: галичанами, волинянами, лемками. Вони створювали свої поселення на необжитих землях і будували православні храми.
Донька священника пані Галина Шаварова цього вечора пригадувала, як батюшка відроджував церковне життя української громади за кордоном. Бесіди з дорослими, недільна школа з дітьми, перші вертепи – це те, що отець Петро згодом привіз до України та вперше показав з дітками в одному з храмів Києва.
Не довго вдалося отцю Петру, повернувшись з-за океану, пожити у рідній хаті та помолитися у Свято-Троїцькому соборі Луцька. Уже в 1989 році влада дозволила відкрити Київську духовну семінарію і протоієрея Петра Влодека призначили її ректором.
Нинішній ректор Волинської духовної семінарії, а свого часу студент отця Петра архімандрит Євменій (Михайлевський) наголосив, що у дуже непростий час на пастиря був покладений послух ректорства. Гоніння, переслідування, для семінарії виділили приміщення у жахливих та непридатних для навчання умовах. Жодних пристосувань не було: парти, стільці, ліжка, книги, конспекти, література, продукти харчування і багато іншого. Усе це з “нуля” треба було збирати по крупинках отцю Петру.
Та, за спогадами самого пастиря, два роки, проведені у Київській семінарії, були найщасливішими у його житті.
А вже у 1991 році отця Петра Влодека направили до Луцька відновлювати Волинську духовну семінарію. А за рік, коли влада передала собор і семінарію прихильникам Київського Патріархату, довелося відновлювати і семінарію УПЦ. Перший час усі тіснилися в приміщенні сторожки Покровської церкви. Там проводились по черзі заняття, там і обідали.
Вже втретє отцю Петру довелося налагоджувати життя духовної школи у теперішньому приміщенні по вул. Драгоманова. За підтримки владики Ніфонта та духовенства, з допомогою вірян, які приносили до семінарії харчі, посуд, меблі, постіль і усе необхідне, вдалося повністю відновити навчальний процес. І не тільки в семінарії, але також і в недільній школі, де ректор багато років сам проводив заняття. Він дуже любив дітей, тішився спілкуванню з ними. Казав на проповідях: «Коли нас не стане, хтось має зайняти наше місце у храмі».
“Я був студентом у ті часи, коли навчальний корпус семінарії був у цьому приміщенні. Пригадую отця Петра, як людину дуже авторитетну. Це відчувалося у всьому. Що студенти, що викладачі – усі ставилися до нього з великою повагою. І це не тільки тому, що на той час йому було майже 70 років. А тому, що кожне його слово було наповнене особливої виваженості, тактичності, мудрості.
Ми знали його, як священника, який ніколи не поспішав за богослужінням, ніколи не гнався над величчю та дороговартісністю своїх облачень чи митр.
Водночас, отець Петро був дуже уважний до служби, співу та читання богослужбових текстів студентами. Не раз збирав студентів після всенічної та показував, які помилки допустили, щоб надалі студенти не повторювали їх”, – розповів отець Євменій.
З відродженням церковного життя, зняття заборон на відвідування храмів, до Церкви потягнулися люди. Виявилося, що більшість з них не знає азів Православ’я, а ті, що вперше прийшли до церкви, не розуміють богослужіння.
Відтак, отець Петро, незважаючи на поважний вік, видав перші двомовні молитовники. Багато сил і часу він присвятив впорядкуванню та виданню підручників і посібників для семінаристів та учнів недільних шкіл.
Його книга для недільних шкіл та сім’ї «Закон Божий» стала першим україномовним підручником, де викладені основи православної віри, церковної історії та історії Православної Церкви на Україні, історії Старого та Нового Завіту, а також описані устрій храмів та церковні богослужіння.
За свою багаторічну працю і служіння протоієрей Петро Влодек нагороджений орденами і медалями: військовими, церковними та світськими, йому було присвоєне звання Почесного громадянина Волині. Свого часу сам отець Петро про власні нагороди говорив, що дуже важко бачити, як молоде покоління одягає нагородили для слави.
“Кожна медаль – це заслуга перед державою чи Богом і Церквою. Важко, що знецінюється їх значення і роль. Можливо зараз нагороду і легко отримати, а у ті буремні часи все було далеко не так”, – розповідав він.
“Сучасність дуже впливає на пастирів Церкви. Сьогодні суспільство змінюється, і змінюються сучасні священники, дозволяючи собі більше, ніж можна було раніше. Нині образ священника вже далеко не такий, яким був раніше. Отець Петро Владек – це людина особливо шляхетна, ерудована, висококультурна, високоморальна людина. Його мова, поведінка, манера спілкування – усе викликало захоплення. Це великий приклад, що для мого покоління священників, що для молодшого. Це людина, яка заслуговувала великої поваги і захоплення, це, безперечно, приклад для наслідування багатьом”, – поділився спогадами протоієрей Олександр Кратюк, якому пощастило чи не найдовше працювати разом із отцем Петро Влодеком.
Фото – Тарас Ярема
Переглядів: 244