“КОЛИ ПОБАЧИЛИ КУПОЛИ ЛАВРИ, ТО І ПЛАКАЛИ, І РАДІЛИ”
Цього року студенти Волинської духовної семінарії у пішу прощу до Почаєва вирушали вже у двадцятий раз. На духовний подвиг перед важкою дорогою їх благословляли ректор семінарії протоієрей Рустік Капауз та архімандрит Аліпій (Сапіга). Якраз отець Аліпій і водив першу групу паломників у Почаїв двадцять років тому. Нині духовним наставником групи з благословення митрополита Волинського і Луцького Ніфонта став архідиякон Зосіма (Город). Він у прощу до Почаєва вирушав також далеко не перший раз. Але щиро признається: щоразу дорога важка насамперед фізично. Яке б взуття не підбирав, вже ніби й знаєш, що треба, а все одно натреш мозолі.
Напевне саме фізичні випробування і стримують багатьох. Бо тільки 12 студентів семінарії виявили бажання піти на прощу. Але це ті, кого у святе місце вели і велика віра, і надія на милість Божу, що дорога буде хоч важкою, та радісною, і прагнення випробувати себе. Адже паломництво до святих місць – у традиціях Православної Церкви, бо це для віруючої людини – зустріч із Богом. І ходили ж наші предки у пішу прощу до Почаєва чи святинь Києва, у багатьох волинських селах і досі є люди, які здійснюють таке паломництво і сьогодні.
– Першу тривалу зупину ми зробили неподалік села Пляшева, – каже отець Зосіма. – Це надзвичайно мальовничі місця, біля старого русла річки. Поставили палатки, на вогнищі варили їсти. Хлопці покупалися, відпочили. Тут нас провідали ректор семінарії отець Рустік Капауз, протодиякон Ігор Савієвський та керівник семінарського хору протоієрей Петро Муляр. Отець ректор привіз трохи харчів, але більш вагомою була духовна підтримка наших гостей. Провідували паломників і священики з Горохівщини: отець Богдан Христинець з Пісок і отець Олександр Бабій зі Смоляви. У термосах привезли домашнього борщу, вареної картоплі… І благословили на подальшу дорогу.
Зазвичай паломники у Почаїв з Луцька ідуть пішки тиждень. Так вийшло і цього разу. Йшли і через села, в яких нема храму Української православної церкви, а є культові споруди греко-католиків чи розкольників. Проте скрізь невелику групу паломників з Луцька зустрічали з великою радістю і просили помолитися у Почаєві і за них… Пам’ятними у такій прощі є зазвичай два місця. Перше – це джерело праведної Анни в Онишківцях, а друге – зупинка у жіночому монастирі в Кременці, звідки до Почаєва “якихось” двадцять кілометрів. – В Онишківцях ми брали участь у богослужінні. Якраз прийшли хресним ходом і паломними з Рівненщини, – каже отець Зосіма. – Хлопці, звісно, покупалися і у святому джерелі. А коли вже вирушали у дорогу, то старша сестра місцевого монастиря Рахіль розказала, як у свій час ходила на прощу у Почаїв з монастиря у Городку, що на Рівненщині. І був у їхній групі чоловік, котрий вирішив не йти далі пішки, а під’їхати. Уночі йому приснилася жінка, котра сказала: “Хто їде до мене – той мій гість, а хто прийде до мене – той моя дитина”. У жінці чоловік упізнав Богородицю… Після цієї розповіді нашим хлопцям стало значно легше долати дорогу.
У Кременці, в Богоявленському жіночому монастирі, завжди привітно зустрічають паломників з Волині. Намісниця монастиря матушка Маріонела давно знає нашого владику Ніфонта, шанує його і завжди через паломників передає йому та його пастві вітання. У Кременці семінаристів гарно погодували, полікували натерті ноги.
– Коли на горизонті показалася свята почаївська гора, куполи над святою обителлю, то я не міг втримати хлопців, – каже отець Зосіма. – Де й сили взялися, вони майже бігли вперед. Почуття, які щоразу у такій прощі переживає людина, словами не передати. Були і сльози на очах, сльози радості, полегшення, вдячності, що Господь дав сили звершити це.
З 12 чоловік групи троє вирушали у прощу до Почаєва вдруге. Серед них й четвертокурсник Іван Гаврилюк. Хлопець родом із Рівненщини, з Гощанського району. А це не так і далеко від іншої святині – Корецького монастиря. У дорозі, каже, молилися, співали псалми, якими тішили людей, що збиралися докупи, побачивши паломників. На думку Івана, така проща має значення не тільки для її учасників, які очищають і заспокоюють свої душі. А й для людей, які стають свідками прощі, бо це сприяє їхньому наверненню до Бога. Важку дорогу витримали всі ще й тому, що були єдиним колективом, часом ділилися навіть шматком хліба. Отець Зосіма просить відзначити ще й регента хору Романа Мельника, який “зіспівав” паломників, на богослужіннях у храмах люди були зачаровані їхнім співом. А ченці у Почаєві сказали, що давно не чули такого ангельського співу.
Цікаво, що у дорозі наші паломники здобули і своєрідного собі охоронця. В одному із сіл до них пристав пес, який вже не покинув хлопців. Всю дорогу біг попереду, терпляче чекав студентів біля храмів, куди вони заходили, уночі охороняв їхні палатки. За таку вірну службу студенти привезли собаку з Почаєва у Луцьк, і тепер він живе у семінарії.
Наталія МАЛІМОН
Переглядів: 70